23 грудня – 124-ті роковини Федора Артеменка (Орлика)

Він до кінця боровся з більшовицькою владою, незважаючи, що вона жорстоко розправилася з повстанським опором в Україні, але він, як один в полі воїн, не складав зброю до останнього подиху. Хоча соввлада від самого початку вбивала навіть думки про все українське в жорнах репресій, котрі запрацювали на повну поужність, як полягли останні борці з системою червоних люциферів…

У Гостомелі, на Кімерці, ще й досі вціліла його хата, пошарпана часом, в котрій він жив з матір’ю до 14 років, пізніше родина переїхала до Бучі. Федір Артеменко (Орлик) з малолітсва працював у Києві, помічником з ремонту американських грамофонів, заробляючи по три рублі в місяцт відсилав трохи грошей ще й мамі. Любив музику й гарно грав на гітарі. Закінчив, склавши екстерном екзамени у гімназії, потім школу прапорщиків. Воював у Першій світовій війні, за відвагу й хоробрість дослужився до чину поручика. У роки визвольної війни з більшовицькою Росією очолював штаби УНР, служив і в гетьманаті за часів Скоропадського, в 1920 році став ватажком партизанського руху на Київщині. В околицях Гостомеля Орлик роззброїв 27 продзагонівців, порятувавши містечко від першого голодомору, що настав після кривавого приходу більшовиків й був продовжений у 30-х роках, як засіб боротьби з волелюбністю народу. Невловимий отман пускав під укіс поїзди, наступав в кількох напрямках окремими групами, вів диверсійну роботу, готуючи грунт для повстання проти червоного терору збільшовичених московитів. Це повстанський виступ назвали Другим зимовим походом. Пізньої осені 1921 року, дві тисячі інтернованих в польських таборах вояків УНР пішли в Україну підняти збройний спротив, але він зазнав розгрому, бо українці, замучені голодом й залякані комуноїдами, не піднялися. Федір Атременко-Орлик порятував від оточення й розгрому повстанців Подільської групи Другого зимового походу, шо дійшла до Бородянки. А перша, Волинська група, потрапивши в оточення Котовського, була посічена скорострілами й шаблями неподалік містечка Базар на Житомирщині (на почтаку листопада 1921 року). Колишні вояки армії УНР, що вийшли з Польщі, було слабко озброєні й половина повстанців не мали навіть чобіт, йшли в онучах по снігу, в мішковині замість одягу. Полоненим повстанцям, їх було більше трьох сотень, Котовський запропонував перейти в Червону армію в обмін на життя. Та всі повстанці вибрали смерть, співаючи, «Ще не вмерла Україна». Серед тих повстанців, як дослідив Роман Коваль у книзі про отамана Орлика, були не тільки українці, а й двоє євреїв, стільки ж німців, і навіть один китаєць. Та всі вони вибрали смерть, настільки сильним був дух побратимства. Подільську групу того походу теж могла б спіткати така ж доля, та її врятував від смерті гостомельський отаман, відважно контратакуючи червону кінноту, вивів побратимів до польського кордону, але з ними не пішов, сказавши, що помре на рідній землі зі зброєю в руках. У 1922 році його поранили й згодом арештували в Бучі. В тюремному лазареті на Лук’янівці, що стала фабрикою смерті, від нього вимагали каяття, і впускали до його камери за гроші всіх охочих, щоб збиткуватися над «бандитом».

Прикутий до ліжка важкою раною, Артеменко-Орлик, без належного лікування, обезболюючих, витерпів всі тортури, й помер від ран, не зламавшись, бо розстрільного акту про смерть героя в архівах СБУ не знайдено. Соввлада на десятиріччя затаврувала Артеменка-Орлика «бандитом», хоча справжній бандит Григорій Котовський, засуджений до шибениці ще за царя, був на коні й возвеличений до героя революції. Та час розставив все на свої місця. Кілька років тому отамана Орлика реабілітовано. Йому було всього двадцять п’ять років, він воював на фронтах Першої світової і став полковником УНР – в серцях патріотів України є героєм, які не вмирають.